Василівка – невелике містечко в Україні – багато жителів втекли від терору російських окупантів. Під керівництвом міського голови Василівка продовжує жити в еміграції: урок волі України до витривалості.

Василівка — невелике містечко в Україні, звідки багато жителів утекли від терору російських окупантів. Під керівництвом міського голови Сергія Калімана місто продовжує існувати в еміграції, ставши символом витривалості та волі України.

Невдовзі після пів на восьму ранку зимового понеділка, коли в Запоріжжі щойно закінчився черговий півгодинний повітряний наліт, мер Сергій Каліман заходить до кабінету міської ради. Кремезний 51-річний чоловік із лисою головою, густою бородою, в оливково-зеленому светрі й чорних джинсах, вітається з усіма, хто вже прийшов, декого — обіймаючи. Один за одним прибувають інші працівники, і незабаром столи заповнюються.

О восьмій годині Каліман скликає всіх до переговорної кімнати. Співробітниця роздає каву та трав’яний чай. Мер пояснює, що стоїть на порядку денному на наступний тиждень. Пізніше вранці має відбутися вшанування пам’яті загиблих і тих, хто продовжує воювати. Цього тижня також збирається комісія для підтримки сімей загиблих воїнів, а ще заплановано низку шкільних і молодіжних заходів.

Насамкінець Каліман дякує всім присутнім. Він говорить голосно, твердо й наполегливо, але дуже сердечно. «Дякую вам за те, що ви тут, — каже він. — Дякую, що прийшли». У кімнаті на мить запановує тиша. Ніби всі зупинилися і згадують про те, що пережили разом.

Засідання міської ради тут не є звичайним. Це рада міста, яке живе без свого місця: Василівка Запорізької області, адміністративного району на південному сході України. Невеличке містечко та навколишні населені пункти, де колись проживало 22 000 мешканців, були окуповані Росією на початку березня 2022 року. Тоді близько чотирьох п’ятих мешканців обрали переїзд на територію вільної України замість життя під окупаційним режимом. Серед них — законно обраний міський голова Сергій Каліман, більшість депутатів міської ради та працівників бюджетної сфери.

Більшість мешканців Василівки зараз живуть у Запоріжжі, всього за 60 кілометрів на північ, де вони розпочали нове життя. Але вони не просто тримаються разом як громада — Василівка існує не тільки символічно. Під керівництвом мера Сергія Калімана жителі реорганізували місто — з усім, що тільки можливо, не перебуваючи на місці. Василівка у тимчасовому вигнанні має регулярний бюджет і фінансове управління, навчальні заклади, медичні й соціальні служби, контактних осіб для юридичних і кар’єрних консультацій, центр розподілу гуманітарної допомоги, власний підрозділ поліції, спортивні клуби, скаутську групу та жваве культурне життя.

Українська влада забезпечує гарну правову базу для такої роботи. Міські чи муніципальні адміністрації у вигнанні можуть діяти так само, як і звичайні. Наприклад, компанії можуть реєструватися в них і сплачувати податки. Однак не всі такі громади користуються цими можливостями.

Історія Василівки як міста без міста не є унікальною в Україні. Але навряд чи якесь інше таке місто функціонує так добре й докладає стільки зусиль, аби не розвалитися попри війну, окупацію й втечу. Це історія людей, які знаходять сили для нового початку серед майже невимовної трагедії та глибокої безнадії. Історія, що містить у собі багато типово українського.

Наскільки трагічною була історія Василівки за останні три роки, видно цього ранку у великій залі в центрі Запоріжжя, на глибині 20 метрів під землею. Це — величезний підвал, перетворений на бункер для проведення заходів.

Близько 300 людей прийшли вшанувати пам’ять загиблих і тих, хто продовжує воювати. На початку, під час хвилини мовчання, різкими й безжально регулярними ударами цокає секундна стрілка. Потім присутні співають національний гімн. Після цього на великому екрані показують відео з початку війни у Василівці.

Того дня міський голова вручає медалі загиблим воїнам і тим, хто продовжує боронити українську державу. Він не зачитує наперед підготовленої промови й не має жодних нотаток. Каже: — Майже ніхто з нас не міг повірити, що ця війна прийде. Ми думали, що живемо у XXI столітті. Каліман розповідає про шок перших днів війни, про опір окупантам, про сотні тисяч біженців, які пройшли через Василівку, каже, що знав особисто більшість загиблих, пам’ять яких вшановують. У деякі моменти він зупиняється, глибоко вдихає, опускає погляд, і стає очевидно, наскільки це все для нього особисте.

Молодий чоловік зачитує імена, а на екрані з’являються фотографії загиблих і кілька біографічних речень. Родичі виходять до мера. Зі скам’янілим обличчям Каліман говорить кілька особистих слів про кожного з них, згадуючи зустрічі з ними. Вдови, брати, сестри й діти плачуть, деякі у відчаї притискають руки до обличчя — біль майже нестерпний. Каліману вдається не сказати жодного недоречного слова, жодної порожньої чи нещирої фрази перед обличчям невимовного горя. Йому вдається, поза металевою нагородою на оксамиті, яку він вручає, дати родичам відчуття, що вони не загублені й не забуті в громаді рідного міста.

Історіа Василівки після 24 лютого 2022 року, історія міста без свого місця, це історія, яка була б неможливою без міського голови Сергія Калімана. Він зніяковіло махає рукою, коли чує такі слова. А потім починає розповідати про свою команду та особливу згуртованість мешканців Василівки. Але самі василівчани кажуть, що без нього їх, напевно, давно розвіяло б вітром.

Каліман родом із Роздолу — невеликого села неподалік від Василівки. Він вивчав ветеринарну медицину, але з 24 років працює фермером. Разом із братом у 1995 році він заснував фермерське господарство у Василівці. Спочатку вирощували фрукти та овочі на 38 гектарах орендованої землі. Через два з половиною десятиліття господарство зросло до 8 000 гектарів, і брати стали одними з найбільших агровиробників на південному сході України.

— Ми досягли цього власними руками, — з гордістю каже Каліман. — Без корупції, завжди вчасно сплачували податки, прибуток реінвестували.

Він виймає мобільний телефон і гортає фотогалерею. Показує яблуневі сади, поля з перцем і баклажанами, трактори та комбайни. Зі щирим захопленням згадує смак власних вишень. У якийсь момент, побачивши одне з фото, глибоко зітхає й відкладає телефон.

Калімана ніколи не приваблювала велика політика. Але одного разу жителі Василівки звернулися до нього з пропозицією балотуватися на посаду мера — і він погодився.

— До мене підійшли молоді люди, які хотіли щось змінити, — розповідає Каліман. — Вони мені довіряли. Вважали, що я не корумпований. І я подумав: так, я хочу змін разом із ними.

Восени 2020 року Калімана, як і зараз — безпартійного, обрали міським головою Василівки переважною більшістю голосів. Незабаром він поклав край корупції та безгосподарності: скасував невигідні для міста договори оренди та лізингу, впорядкував адміністрацію, відмовився від службового авто. Він просував міські проєкти: будівництво очисних споруд, покращення системи збору сміття, модернізацію лікарні, створення міського парку.

Його великою мрією було збудувати в Василівці ІТ-технопарк і перетворити місто на зразковий екологічний центр регіону. Але настало 24 лютого 2022 року.

— Напередодні ввечері я був переконаний, що війни не буде, — згадує Каліман. — А вранці росіяни почали бомбардування.

Втеча для нього навіть не розглядалася як варіант. Вранці 24 лютого він, як завжди, прийшов до міської ради. Разом із регулярними військами вони організували оборону міста й створили кризову команду. Провели евакуацію мешканців і забезпечили біженців продуктами. Того ж дня Каліман записав відео на сторінку міста у Facebook: — Ми захищаємося. Разом ми пройдемо через це. Я з вами. Ми разом. Все буде добре. З нами Бог.

До повномасштабної війни Василівка була важливим транспортним вузлом на південному сході України. Після 24 лютого вона стала вузьким коридором для біженців із обложених і вже окупованих міст — Маріуполя, Мелітополя. А з 4 березня, після запеклих боїв, місто захопили російські війська. Фронт зупинився всього за десять кілометрів на північ — біля мосту через широку долину. І там він лишається досі.

Настали найважчі дні в житті Калімана. Окупанти допитували його, вимагали співпрацю, погрожували розстрілом. Але щодня він публікував відео у Facebook, розповідаючи про поточну ситуацію і повторюючи, як мантру: — Ми разом. Все буде добре. З нами Бог.

Василівчани досі кажуть, що ці відео були щоденним променем надії — особливо у перші тижні війни. Коли вони сиділи в темних, холодних підвалах під звуки вибухів, це було послання: вони не залишені.

Каліман вимагав, щоб російський командир дозволив евакуацію — і той раптово погодився. Чому — Каліман не знає. Але за кілька місяців через Василівку виїхали майже мільйон внутрішньо переміщених осіб, серед них — і більшість жителів самого міста.

Одного разу, коли Каліман відмовився зняти європейські та українські прапори з мерії та офісів, російські солдати відвели його до комендатури, а потім — у двір на розстріл. Він не просив про життя. Дуло автомата приставили йому до скроні. Вони вистрілили — і він знепритомнів. Це була лише імітація розстрілу. Губи Калімана тремтять, коли він згадує про це; він насилу стримує сльози. Каже: – Тоді я зрозумів, що мушу йти, якщо хочу вижити.

17 квітня 2022 року, коли майже всі його колеги вже були евакуйовані, Каліман також залишив місто. Під вигаданим приводом він сів за кермо своєї машини, з одним лише рюкзаком. На блокпості російські солдати його пропустили. Він рушив через «сіру зону» — нічийну територію між фронтами — у вільну Україну. У Василівці залишився його гордий сільськогосподарський бізнес, на якій працювало майже триста людей. Справа його життя.

Коли Серхій Каліман розповідає про свою історію, він говорить лише про цю втрату тісними словами. Він каже, що повага людей із його громади важливіша для нього. І відчуття не бути зрадником. Він більше говорить про своїх колег із міської ради: як вони ризикували життям, як відмовилися стати колаборантами, як виїхали й втратили все.

Ось Оксана Минакова, нинішня заступниця Калімана. Раніше вона була директоркою школи в селі, від якого нині залишилися самі руїни. Школа була її великим проєктом, її дитиною. Вона показує відео на телефоні: з любов’ю прикрашені класи, щасливі діти, танці, спортивні змагання. А потім — бомби та ракети, що влучають у будівлю навесні 2022 року. І зрештою — усе перетворюється на руїни. Коли вона дивиться на ці кадри, по її обличчю течуть сльози.

Ось Тамара Комлик, начальниця відділу освіти Василівської міської ради. Коли окупанти зайшли в місто, вони щодня принижували її, вимагаючи, щоб вона організовувала зі школярами пам’ятно-героїчні церемонії на їхню честь. Вона чинила опір, поки її не внесли до списку підозрюваних, яким було заборонено виїжджати з міста. Та попри це, їй вдалося втекти. Під її керівництвом школи у вигнанні відродилися.

Ось Анастасія Кузнєцова. Їй було всього 18 років, коли почалася Велика війна. За допомогою смартфона вона щодня знімала відеозвернення мера та евакуацію внутрішньо переміщених осіб і викладала це у Facebook. Сьогодні вона працює в команді розвитку громади у Василівці.

Одного дня наприкінці зими вона запровадила щотижневу телефонну консультаційну годину мера. Мешканці записувалися у спеціальний список і чекали на дзвінок. Більшість звернень стосувалася родинних, медичних чи соціальних питань. Каліман сидів у своєму невеликому кабінеті в приміщенні міської ради, терпляче відповідав, пояснював, диктував номери телефонів і розповідав про години прийому. Поряд його заступник клав на стіл нові стоси документів на підпис. У якийсь момент до кабінету несподівано увійшов солдат у відпустці, і Каліман міцно обійняв його, мов рідного.

Пізніше він поїхав до колишнього професійно-технічного училища на іншому кінці міста. Тут працював Василівський громадський центр. За столами сиділи чоловіки й жінки, люди заходили, показували посвідчення, їх заносили до списків. Дехто забирав коробки з борошном, цукром, макаронами, олією, консервами, солодощами та засобами гігієни. Інші залишалися біля столів: тут допомагали з пошуком роботи і житла, надавали юридичні консультації, пропонували курси для дітей і дорослих. Поодаль сидів лікар із тонометром і стетоскопом — готовий виміряти тиск чи надати базову допомогу.

На першому поверсі громадського центру зберігалися тонни харчів та засобів гігієни. Щомісяця нужденні мешканці отримували свою квоту. У будівлі також облаштували навчальні класи, спортзал і кілька кімнат для медичної служби. Особливою гордістю Василівки став інклюзивний ресурсний центр — соціальна служба для дітей з інвалідністю, де працював спеціалізований персонал. Тут проводили арттерапію, підтримували найменших, допомагали висловлювати те, що словами іноді не вимовиш.

Того дня до центру прийшла Ірина Шовкопляс. Їй потрібна була юридична консультація. 49-річна жінка працювала на пошті у Василівці, її чоловік — кадровий військовий у відставці. Вони все життя прожили у своєму місті. Коли у лютому 2022 року почалася велика війна, її чоловік і двоє синів без вагань пішли добровольцями на фронт. Ірина залишилася вдома. Спершу боялася тікати — не знала, куди йти. Згодом змоги вже не було. Лише наприкінці літа 2024 року вона наважилася на втечу. Мандруючи окупованим півднем, Росією, Білоруссю, вона подолала понад три тисячі кілометрів, аби дістатися до Запоріжжя. З собою мала тільки паспорт і кілька документів.

Розповідаючи свою історію, вона знову і знову витирала сльози. Приїхавши до Запоріжжя, Ірина вступила до лав української армії. Вона показала своє фото у військовій формі й з автоматом через плече. — Війна розірвала мою сім’ю і забрала все, що я мала, — тихо сказала вона і знову заплакала. — Мій чоловік і сини воюють. Мені було б соромно не робити те саме.

На другому поверсі громадського центру у невеличкій кімнаті сиділа група вчительок. Психолог Тетяна Мостова, 34 роки, разом із колегою читала лекцію: як говорити з дітьми про повсякденне життя під час війни — про щоденні обстріли ракетами, керованими бомбами, дронами, про втрату близьких, про пережите в окупації. — Молодь навчається справлятися зі стресом, боротися з безсонням, — пояснювала Тетяна. Для наймолодших організовували творчі курси, де діти могли висловити свої почуття фарбами, глиною, словом.

Тетяна Мостова — одна з тих, хто реорганізував шкільну систему Василівки у вигнанні. Тепер уроки складаються з поєднання очного, онлайн та самостійного цифрового навчання, бо учні розкидані по всій Україні й навіть за кордоном. Пропущені заняття можна переглянути у записі, а для батьків та дітей передбачені окремі години цифрових консультацій.

Ще на початку січня 2022 року Тетяна тільки-но очолила одну зі шкіл міста. А вже за кілька тижнів розпочалася велика війна. Разом із чоловіком вона днями сиділа в підвалі. Коли більше не змогла витримати бездіяльності, записалася в кризову команду при мерії — забезпечувала людей медикаментами, допомагала біженцям.

Наприкінці квітня 2022 року вона разом із чоловіком залишила місто в складі невеличкої колони автомобілів. Проїхати їм довелося через 31 російський блокпост. — Щоразу солдати щось забирали — їжу, ліхтарик, — згадує Тетяна. Найстрашніше було на останньому блокпості: російські солдати провокували її чоловіка, пропонували йому приєднатися до їхньої армії.

Окупація залишила глибокі шрами. Свавілля, страх, приниження — досвід, який неможливо пояснити тому, хто його не пережив. Тетяна вдячна своїй громаді, яка зуміла зібратися і відродити своє місто у вигнанні. Особливо — міському голові. — До нього можна прийти з ідеєю, з проєктом, і він завжди відкритий, завжди підтримує, — каже вона. — Він мотивує своїм прикладом. Ми довіряємо йому, бо бачимо: він справді вірить у те, що говорить.

Сергій Каліман сам колись мріяв стати військовим. Але у 28 років йому видалили легеню через рак, і з того часу він непридатний до служби. Після повернення з окупації його організм не витримав — стався фізичний колапс, він потрапив до лікарні, а згодом довго лікувався.

Щойно повернувшись, Каліман зібрав команду й оголосив: Василівка має відродитися, хай і у вигнанні. Вони реєстрували всіх евакуйованих мешканців, відновлювали документи, подавали заявки на державну допомогу, шукали контакти з гуманітарними організаціями. Поступово вдалося створити консультаційні та соціальні служби, відкрити громадський центр. Спершу їм надали старе офісне приміщення, яке вони власноруч відремонтували.

— Навесні 2022 року у нас не було нічого. Ми починали з нуля, — згадує Каліман.

Сам він теж починав з нуля. Без накопичень, без квартири. Проте на життя не скаржиться. Нині він — просто мер. Їздить на власному автомобілі, заправляє його за свій рахунок, постійно в русі — від ранку до вечора. Зустрічі в міськраді, прийом громадян, розмови з молоддю, переговори з фондами, співпраця з громадськими організаціями — усе заради Василівки.

Іноді, застрягши у запорізькому заторі, Каліман може раптом вискочити з машини, щоб обійняти старого знайомого. Василівська громада, розкидана по Запоріжжю, тримається разом.

Разом із підприємцями, багато з яких продовжують платити податки в бюджет вигнаного міста, Каліман і міська рада розробили детальний план відновлення Василівки. Це не просто декларації — це конкретні проєкти: наприклад, реконструкція зруйнованої міської лікарні. Місто готується до повернення і готове почати з першого ж дня.

Одного вечора, у запорізькому кав’ярні, Каліман, як завжди, замовляє трав’яний чай. Молода офіціантка, яка родом із Василівки, впізнає його і обіймає міцно, по-батьківськи. — Ми тримаємося разом, — каже Каліман пізніше. І додає серйозно: — Тут, у місті, багато хто не розуміє, що таке окупація. Як це — втратити свій дім. Ми — переселенці. Нас тут сприймають як чужинців.

Потім він ненадовго замовкає. І ставить своє власне запитання: — Ви, німці, були і є однією з найрозвиненіших країн світу, і почали війну. Чому? Росія — найбільша країна на планеті, із усіма можливими природними ресурсами. Чому їм ще потрібна наша країна? Я проста людина, півжиття працював фермером. Хотів би це зрозуміти. Але не можу. Чому?

Наступного дня ми вирушаємо до Приморського — невеликого села на південь від Запоріжжя. — Я хочу тобі дещо показати, — каже Каліман.

Ми їдемо трасою М18, головною автомагістраллю, що тягнеться з півночі на південь, з Харкова до Сімферополя. Якби не війна, до Василівки звідси було б усього 50 кілометрів — три чверті години спокійної дороги.

Каліман мовчить більшу частину шляху. Тільки одного разу тихо, майже пошепки, промовляє до себе: «Шлях додому. Додому. Додому…» А потім перехрещується і тихо читає молитву.

Над нами високе синє небо, лише кілька легких хмаринок. Сонячно, ясно — ідеальна погода для дронів-камікадзе. Фронт усього за 15 кілометрів звідси, кажуть військові, але сьогодні російська сторона незвично тиха.

Ми проїжджаємо повз спустошені ферми: подекуди залишилися лише зруйновані коробки будинків, розбиті артилерією і ракетами. Між цими руїнами — кілька вцілілих хат. У них досі живуть люди. На подвір’ях хтось порається в садках, поливає квіти, майструє біля хат.

У Приморському Каліман звертає на маленьку сільську вулицю і веде нас на пагорб. Ми зупиняємося. Перед нами — неймовірна панорама: величезна порожня чашу колишнього Каховського водосховища. Колись воно було одним із найбільших у Європі. Тепер вода пішла, і на дні виросли трави й кущі — зелене море, що розкинулося аж до горизонту.

Каліман простягає руку вдалину, на південь, туди, де край зеленого моря перетинається з небом. Там видно підвищення — смугу землі, що ледь вирізняється в мареві.

— Там починається наша громада, — каже він. — Звідти недалеко до міста.

Він довго стоїть мовчки, дивлячись туди. Додому.